Там справді хтось був.
Між найгустіших хащів, з краю такої невеличкої круглої галявки, що лишаються в лісах од вугляних печей до спалювання коріння з дерев, у дірці між гіллям, неначе в листяній кімнаті, напіводкритій, як альков, на мохові сиділа жінка; на руках у неї була дитина й ссала, а на колінах лежали біляві голівки двох сонних дітей.
Отака була засідка.
— Що ви тут робите? — гукнула маркітантка.
Жінка підвела голову.
Маркітантка додала сердито:
— Чи ви збожеволіли, сидіти тута?
І додала:
— Ще трохи й було б по вас!
А звертаючись до салдатів сказала:
— Це жінка.
— Оттакої, ми ж це й самі бачимо! — відповів один гренадер.
Маркітантка провадила далі:
— Піти в ліси, щоб дати себе вбити! Треба ж таки надумати таку дурницю!
Жінка, здивована, злякана, скам'яніла, дивилася навкруги себе, неначе крізь сон, на ці рушниці, на шаблі, баґнети, на ті жорстокі обличчя.
Діти прокинулися й плакали.
— Хочу їсти, — казало одно.
— Боюся, — казало друге.
Найменше все собі ссало.
Маркітантка вдалася до нього.
— Отак найкраще, — мовила йому.
Мати заніміла від жаху.
Сержант гукнув до неї:
— Не бійтеся, ми — батальйон червоної шапки.
Жінка затремтіла всім тілом. Вона подивилася на сержанта; на його суворому обличчі було видко лише брови, вуси та дві жарини — очі.
28
