Перейти до вмісту

Сторінка:Гюго В. Дев'яносто третій рік (1928).djvu/135

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Авже ж, бо її надягнув зрадник. Те, що прикрашає Дюмур'є, бруднить Робесп'єра.

— Робесп'єре, ви відмовилися закрити покривалом голову Людовикові XVI, як проходили салдати з Шатов'є.

— Я зробив краще, ніж закривати йому голову, я йому відтяв її.

Дантон умішався, ніби олію підлив до вогню.

— Робесп'єре, Марате, заспокойтеся, — мовив він.

Марат не любив, щоб його називали другим. Він озирнувся.

— Чого ще плутається Дантон? — сказав він.

Дантон скочив.

— Чого я плутаюся? Ось чого. Бо не треба братовбивства; бо не треба боротьби між двома людьми, що служать народові; бо вже досить війни з чужинцями; бо вже досить війни горожанської; буде забагато ще й війни хатньої; бо то я зробив революцію й не хочу, щоб її розроблювали. От чого я плутаюся.

Марат відповів, не підіймаючи голосу:

— Розплутайте-но свої рахунки.

— Мої рахунки! — покликнув Дантон. — Ідіть спитайте про них у Аргонських переходів; у звільненої Шампані, в завойованої Бельгії, у війська, де я вже чотири рази підставляв свої груди під гармати! Ідіть спитайте про них у площі Революції, в ешафоту 21-го січня, в трона, зваленого на землю, в ґільйотини, тої вдови…

Марат перебив Дантона:

— Гільйотина — діва; на неї лягають, але не запліднюють її.

— Що ви там знаєте? — мовив Дантон, — я її заплідню, я!

— Побачимо, — сказав Марат.

І усміхнувся.

Дантон зобачив той усміх.

— Марате, — закричав він, — ви потайна людина,

151