— Часами, — сказав Дантон.
— Часто, — сказав Робесп'єр.
— Сливе завжди, — мовив знов Марат.
— Коли маєш справу з ворогами батьківщини, завжди злочин, — сказав Сімурден.
Марат звернувся до Сімурдена:
— А що-б ти зробив республіканському начальникові, колиб він випустив на волю роялістського начальника?
— Я був би такої самої думки, як Лешель, я казав би його розстріляти.
— Або ґільйотинувати, — сказав Марат.
Дантон засміявся.
— Мені однаково до сподоби й одне й друге.
— Ти певен, що матимеш одно або друге, — буркнув Марат.
І його погляд, залишивши Дантона, вернувся знов до Сімурдена.
— Ото ж, громадянине Сімурдене, як що республіканський начальник схибить, то ти йому скажеш одтяти голову?
— В одній добі.
— Гаразд, — мовив Марат, — я згоджуюся з Робесп'єром, треба послати громадянина Сімурдена за комісара від Комітету громадського рятунку до начальника загону побережної армії.
— Як же там зветься той начальник?
— То якийсь колишній пан.
І почав перегортати папери.
— Даймо пана на догляд священикові, — сказав Дантон. — Я не вірю священикові, як він сам; я не вірю панові, як він сам; як же ж вони вкупі, то я їх не боюся; один за одним наглядатиме й все буде гаразд.
Обурення, властиве Сімурденовим бровам, загострилося; але, очевидячки, знаходячи, що увага в суті своїй справедлива, він і не глянув на Дантона, а заговорив своїм суворим голосом:
162
