треба було б вигадати; на старого Рафрона дю Труйє, що сказав: — Швидче смерь! На Гупіло, що гукнув: — Негайно ешафот. Смерть тяжча, коли з нею длятися; на Сієєса, що мав погребову стислість: — Смерть; на Тюріо, що відкидав вдавання до народу, яке запропонував Бюзо: — Що! з'їзди виборців! Що! сорок чотири тисячі судів! Безконечна розправа. Та ж голова Людовика XVI мала б час посивіти раніш, ніж упала б; на Огюстена-Бон-Робесп'єра, що після свого брата закричав: — Я не визнаю такої гуманности, що душить народи й прощає деспотам. Смерть! Вимагати відрочення, то значить замісць того, щоб вдатися до народу, вдатися до тиранів; на Фусадуара, Бернарден Сен-П'єрового замісника, що сказав: — Мене жахає пролиття людської крови, але королівська кров, то не людська кров. Смерть; на Жана-Бон-Сент-Андре, що сказав: — Народ не буде вільний доки не вмре тиран; на Лявіконтрі, що проголосив таку формулу: — Доки тиран дише, воля душиться. Смерть! На Шатонефа Рандона, що кинув такий вигук: — Смерть Людовікові останньому! На Ґіярдена, що висловив таке бажання: — Нехай скарають Перекинене Бильце! Перекинене-Бильце, то було бильце коло трону; на Тельє, що сказав: — Щоб стріляти на ворогів, нехай зроблять гармату такого калібру, як голова Людовика XVI. Показували й на милостивих: на Жантіля, що сказав: — Я подаю голос за ув'язнення. Бо зробити Карла 1-го, то зробити Кромвеля; на Банкаля, що сказав: — Вигнання. Я хочу побачити, як перший король у світі мусітиме щось робити, щоб заробити на життя; на Альбуї, що сказав: — Вигнання. Нехай той живий при-
181