вид іде блукати навкруги тронів; на Занджіякомі, що сказав: — Ув'язнення. Тримаймо Капета живого на страх; на Шайона, що сказав: — Нехай він живе. Я не хочу мерця, щоб з нього Рим зробив святого. В той час, як ці вислови спадали з тих суворих уст і один по одному розсипалися по історії, на трибунах декольтовані й прибрані жінки лічили голоси, тримаючи в руках список і стромляючи шпильку під кожним голосуванням.
Куди увійшла трагедія, там лишаються жах і жаль.
Дивитися на Конвент у яку будь пору його царювання, то знов бачити суд над останнім Капетом; здається ніби легенда про 21 січня домішується до всіх Конвентових дій; страшне зібрання було сповнене тим фатальним диханням, що пролинуло по-над старим монархічним світачем, запаленим вісімнадцять століть тому, і загасило його; рішучий засуд усім королям у одному королі був початком великої війни, що провадив Конвент проти минулого; на кожному засіданні Конвенту видко було, як на нього відбивається тінь од ешафоту Людовика XVI; споглядачі розповідали один одному про відставку Керсена, про відставку Ролана, про Дюшателя, депутата з Де-Севра, що казав себе слабого принести на ліжку і, вмираючи, подав голос за життя і це розсмішило Марата; шукали очима того, забутого тепер в історії, представника, що після тридцятисеми годинного засідання впав на свою лавку від втоми й сну, а як його збудив пристав, коли прийшла його черга голосувати, то він напіврозплющив очі, сказав: — Смерть! і знов заснув.
В ту хвилину, як вони засуджували на смерть Людовика XVI, Робесп'єр мав ще жити вісімнадцять місяців, Дантон п'ятнадцять місяців, Верньїо дев'ять місяців, Марат п'ять місяців і три тижні, Лепельтьє-Сен-Фаржо один день. Короткий і страшний подув людських уст!..
182
