ми — Лор'єр коло Летану і коло Сент-Уан-ле-Туа — група халупок, що звалась Рю-де-Бо.
Жінки жили в хатках, а чоловіки в підземних печерах. Вони користувалися для цієї війни з галерей фей та стародавніх кельтських шанців. Захованим у землі людям приносили їсти. Бувало, що хто небудь забутий вмирав з голоду. Але, то були якісь недотепи, що не вміли відчинити своїх колодязів. Звичайно накриття, зроблене з моху та гілок, було так штучно споруджено, що знадвору не можливо було його запримітити в траві; але лѐгко відчини й зачинити з середини. Ці логова було викопано дуже старанно. Землю з колодязів відносили й кидали кудись у сусідній ставок. Долівку й стіни всередині логова було прикрашено й вкрито папороттю й мохом. Ці притуши звалися «ложами». Було б там нічого, як би не брак світла, вогню, хліба й повітря.
Виходити необачно з цих підземних притулків, щоб піти до живих, було небезпечно. Можна було опинитися під ногами в якоїсь армії, що саме проходила. Страшні ліси, повні подвійних пасток. Сині не зважилися входити, білі не зважалися виходити.
Люди нудилися в цих звірячих логовах. Иноді, вночі, не зважаючи на всяку небезпеку, вони виходили звідти й ішли танцювати на сусідню галявину. Або молилися, щоб якось минав час. Що-дня, — каже Бурдуазо, Жан Шуан примушував нас перебирати рожанці.
Було сливе неможливо, коли наставали жнива, спинити тих, що були в Нижньому Мені, й не пустити їх піти на свято «Снопа». У де-кого бували свої вигадки. Дені, прозваний «Проткни-Гора», переодягався жінкою, щоб піти на комедію в Лавалі; потім він знову вертався до своєї нори.
205
