рино. Неначе птахи допомагали в цьому. Гош писав 7 месидора III-го року: «Можна подумати, що в них є телеграф».
Це були клани, як в Шотландії. Кожна парафія мала свого отамана. В цій війні мій батько брав участь, і я можу дещо розказати про неї.
Багато хто з них мав лише списа. Найбільше було добрих мисливських рушниць. Не було кращих стрільців, як браконьєри з «Гаю» та контрабандисти з Лору. Це були вояки дивні, страшні й одважні. Коли з'явився декрет про призов трьохсот тисяч рекрутів, задзвонили на сполох у шостистах селах. Іскриста пожежа спалахнула разом по всіх кутках. Пуату й Анжу вибухнули одного й того самого дня. Перший грім залунав 1792 р., 8 липня, за місяць перед 10 серпня, на Кербадерській рівнині. Ален Ределер, нині невідомий, був де-ла-Рошжакленовим і Жановим Шуановим предтечею. Роялісти, загрожуючи смертю, примушували всіх здорових чоловіків іти до війська. Вони реквізували вози, коні, харчі. Дуже швидко Сапіно мав три тисячі салдатів, Кателіно — десять тисяч, Стофле — двадцять, а Шарет зробився владарем Нуармутьє. Віконт де Сепо підняв Верхній Анжу, Шевальє де Діезі — Антр-Вілен-е-Луар, Тристан Лерміт — Нижній Мен, голяр Ґастон — місто Ґемене, а абат Берньє — решту. Щоб підняти ці тисячі, досить було дрібниці. Наприклад, в сховище на причастя якогось кюре, що присягнув, садовили великого чорного кота, він раптом вискакував звідти підчас меси. — Це диявол! — гукали селяни, й цілий кантон повставав. Вогнений подих виходив із сповідалень. Щоб убивати синіх і, щоб переходити яри, вони мали довгу жердину, 15 футів завдовжки, що звали її «ферт»;
207
