— Спати в порожньому дереві! — сказала маркітантка. — Та ще з трьома дітьми!
— А як діти плакали, — завважив сержант, то було чудно, як хтось ішов і, не бачачи нічого, чув, що дерево кричить «тату, мамо!».
— Ще то щастя, що літо, — зітхнула жінка.
Вона втупила очі в землю, покірна, в погляді її було здивування від страшних пригод.
Салдати мовчки стояли колом навкруги нещасливої.
Вдова, троє сиріт, утіканина, безпритульність, самотність, гуркіт війни навкруги, голод, спрага, жадної їжі, окрім трави, жадного даху, окрім неба.
Сержант наблизився до жінки й пильно задивився на дитину, що ссала. Маленька лишила груди, обернула помалу голівку, глянула своїми хорошими синіми очима на страшну, кудлату, наїжену й руду голову, що нахилилася до неї, й усміхнулася.
Сержант випростався, по його щоці скотилася велика сльоза й спинилася на кінці вуса, немов перла.
Він підніс голос:
— Товариші, я так собі міркую, що батальйон стане батьком. Чи згода? Ми всиновлюємо цих трьох дітей.
— Хай живе Республіка! — гукнули гренадери.
— Так і буде, — закінчив сержант.
Він простяг обидві руки по-над матір'ю й дітьми.
— Оце, — сказав він, — діти батальйону Червоної Шапки.
Маркітантка підскочила з радощів.
— Три голови в одній шапці! — гукнула вона.
Потім вона заридала, цілувала без пам'яти бідну вдову й казала їй:
— Ну, й бідова ж твоя мала!
— Хай живе Республіка! — знов гукнули салдати.
А сержант промовив до матери:
— Ходіть, громадянко.
