— Де це?
— Коло Фужеру.
— Як іти туди?
— Коли ви будете у Ванторті, — сказав селянин, — ви лишите Ерне ліворуч, а Коксель — праворуч, і пройдете через Лоршан і через Леру.
І селянин показав рукою на захід.
— Ідіть все просто вперед в той бік, де заходить сонце.
Раніш, ніж селянин спустив руку, вона вже рушила.
Селянин гукнув їй:
— Але стережіться. Там б'ються.
Вона не озирнулася навіть, щоб одповісти йому, і йшла все вперед.
Сорок років тому, мандрівник, увійшовши до Фужерського лісу з боку Леньєле і вийшовши з нього коло Париньє, мав на узліссі тої пущі зловісну зустріч. Вийшовши з гущавини, він зненацька бачив перед собою Тург.
Не живу Тург, а Тург мертву. Тург потріскану, подіравлену, в шрамах, зруйновану. Руїна будівлі — то все одно, що привид людини. Не можна уявити собі видовиська похмурішого, як Тург. То була висока, кругла башта, зовсім самотна в кутку коло ліса, ніби якийсь злочинець. Та проста вежа, стояла на окремій скелі, вона мала вигляд сливе римський, така вона була правильна й дужа, й так в цій міцній масі ідея могутности змішалася з ідеєю занепаду. Вона теж була трохи римська, бо була романська. Її було почато в IX віці, а скінчено в XII, після третього хрестового походу.
258
