Ми — люди, що живемо в своїй країні; воюємо ми чесно; ми прості й чисті під богом, як трава під росою. Республіка сама напала на нас; вона прийшла турбувати нас в наших селах, спалила наші хати й наше жниво; розбила картечею наші ферми; наші жінки й діти мусіли босоніж утікати до лісів, коли співала ще зимова славка.
Ви, що стоїте тут і чуєте мене, ви, як звірів, загнали нас до лісу і обложили нас у цій вежі; ви повбивали або розігнали тих, що прилучилися до нас; у вас є гармати; ви взяли до вашого загону залоги й пости з Мортену, з Барантону, з Тейелю, з Ландіві, з Еврану, з Тентеніяку й з Вітре, отже, вас чотири з половиною тисячі й ви атакуєте нас; а ми, ми боронимося, хоч нас лише дев'ятнадцять.
Ми маємо досить харчів і військового припасу.
Вам пощастило підвести міну й висадити в повітря шматок нашої скелі й нашого муру. Од того зробилася дірка в підніжжі вежі, й через цю дірку ви можете вдертися, хоча вона й не одкрита внизу, і над нею у вежі, все ще міцній і грізній є склепіння.
Тепер ви готуєтеся до атаки.
І от ми, перший монсеньйор маркіз, принц Бретонський і світський пріор абацтва святої Марії — в Лантенаку, де королева Жанна зафундувала щоденну месу, потім, инші оборонці вежі; серед них є: пан абат Тюрмо, по військовому Ґран-Франкер, мій товариш Гінуазо, начальник зеленого табору, мій товариш Шант-ан-Івер, начальник Вівсяного Табору, мій товариш ля Мюзетт, начальник Мурашиного Табору, і я, селянин, що народився в Даоні, де плине струмок Моріяндр, — всі ми маємо вам щось сказати.
Люди, що внизу, під вежею, слухайте.
В наших руках троє бранців, троє дітей. Цих дітей всиновив один з ваших батальйонів, вони ваші. Ми можемо віддати вам цих трьох дітей.
Але з одною умовою.
271
