безупинно промовляла півголосом: — Тург. Окрім імен трьох своїх дітей, вона знала майже одне це слово.
Йдучи, вона думала. Вона думала про пригоди, яких їй довелося зазнати, думала про все те, що вона перетерпіла й що прийняла, про зустрічі, зневаги, умови, які їй було роблено, про торг, який їй бував пропонований і якому вона мусила підлягати, чи то за якийсь притулок, чи то за шматок хліба, чи просто за те, що їй показано було дорогу. Нещаслива жінка ще нещасніша за нещасливого чоловіка, бо вона є також знаряддям до втіхи. Страшне блукання! А втім все це було для неї байдуже, аби знайти дітей.
Хутко вона зустріла на свойому шляху якесь село. Ще ледве розвиднювалось, і все навкруги поринало ще у нічній темряві; однак, де-які двері були вже трохи відчинені на вулицю, й цікаві голови визирали з вікон. Люди хвилювалися, як сполохані бджоли в улику. Це стосувалося до гуркотіння коліс та брязкоту заліза, що було чутно.
На майдані, перед церквою, гурт здивованих людей, дивлячись вгору, роздивлявся, як з найближчого горбка спускалося щось дорогою до села. То був віз на чотири колеса; його тягло п'ятеро коней, запряжених ланцюгами. На возі видко було якусь купу, схожу на купу довгих колод, на середині тої купи видко було щось невиразне, вкрите парусиновим покровцем, що мав вигляд савану. Десятеро вершників їхало попереду воза й десятеро позаду. На цих людях були шапки на три роги, а по-за плечима в них стреміли вістря, подібні до голих шабель. Увесь цей поїзд наближався помалу, вимальовуючись на обрії чіткими чорними контурами. Віз здавався чорним, коні здавалися чорні й вершники здавались чорні. Ранок білів по-за ними.
Все те вступило де села й попрямувало до майдану.
Підчас наближення возу трохи розвиднилося, й можна було виразно бачити цей поїзд, що був схожий на поїзд тіней, бо звідти не виходило жадного слова.
302