Вершники були жандарми й вони справді тримали голі шаблі. Накриття на возі було чорне.
Нещаслива мандрівна мати теж вступила в село й наблизилася до юрби селян якраз в ту хвилину, коли віз і жандарми прибули на майдан. В юрбі приглушені голоси шепотіли запитання та відповіді.
— Що це таке?
— Це їде гільйотина.
— Звідки вона їде?
— З Фужеру.
— Куди вона простує?
— Я не знаю. Кажуть, що до якогось палацу близько Паріньє.
— Паріньє?
— Нехай їде куди хоче, аби не спинялася тута!
Той великий віз з своїм вантажем, вкритим ніби саваном, ті коні, ті жандарми, бряжчання ланцюгів, мовчання всіх тих людей, досвітня година, все те разом було марівне.
Той гурт переїхав майданом і виїхав із села, що містилося у западині поміж горою та схилом. За чверть години селяни, що залишалися, як скам'янілі, знову побачили жалібну процесію на верху горба, на заході. Великі колеса підскакували по вибоїнах, упряжні ланцюги дзвонили на ранішньому вітрі, шаблі блищали; сонце сходило. Шлях завернув, усе зникло.
То було саме в той час, коли Жоржета в бібліотечній залі прокинулася поруч зі своїми братами, що ще спали, й сказала на добридень своїм рожевим ніжкам.
Мати подивилася, як простувала та таємна річ, але нічого не зрозуміла, тай не намагалася зрозуміти, маючи перед очима инше привидження, — своїх дітей, загублених серед темряви.
303
