лейтенант, Сільц — офіцер до виразної кампанії, нездатний до війни з хитрощами; Кателіно — наївний плугатар, Стофле — хитрий лісничий, Берар — нездара, Буленвільє — смішний, Шарет — страшний. Я вже й не кажу про голяра Ґастона. Бо на бісового батька змагатися з революцією і яка ріжниця між республіканцями й нами, коли ми дамо перукарям командувати над панством?
— То ж бо то, що та суча революція опановує нас, і нас теж.
— Набралася Франція корости!
— Корости третього стану, — відповів Буабертело. Лише Англія може вибавити нас з того.
— Вона вибавить нас, будьте певні, капітане.
— А поки-що — погано.
— Справді, всюди мужва; монархія, що має за головного генерала Стофле, лісничого пана де Молевріє, не має чого заздрити республіці, що має за міністра Паша, сина воротаря в герцога де Кастрі. Що за противенство — ця вандейська війна: з одного боку Сантер — пивовар, з другого Ґастон — цирульник!
— Мій любий Ля В'євілю, я до звісної міри ціню цього Ґастона. Він зовсім не погано командував у Гемене. Він гарненько розстріляв з аркебузів три сотні синіх, сказавши їм спершу викопати самим собі яму.
— В добрий час, але це і я зробив би так само добре, як він.
— Ну, певне. Я теж.
— Великі військові вчинки, — мовив Ля В'євіль, — вимагають до свого виконання — панства. То лицарська справа, а не перукарська.
— Однак з того третього стану, — завважив Буабертело, — є люди гідні поваги. От, наприклад, отой годинникар Жолі. Він був за сержанта у фландрському регіменті, він став вандейським ватажком, він командує бандою на узбережжі; він має сина, а той син республіканець, і в той час, як батько служить у білих, син
45
