що йому подавав адмірал Д'Орвільє, то він не дав би англійцям пройти.
— А, певне.
— Чи то правда, що він сховався в трюмі?
— Ні. Але все ж треба казати, що правда.
І Ля В'євіль зареготався.
Буабертело провадив:
— Є дурні. От, отой Буленвільє, що ви, Ля В'євілю, згадували, я його знав, я його зблизька бачив. Спочатку селяни були озброєні списами; то хіба ж він не вбив собі в голову зробити з них списників? Він хтів їх навчити вправ «спис навскоси» і «спис тягни-залізо-наперед». Він мріяв зробити з тих дикунів лінейних салдатів. Він намагався навчити їх ступлювати роги в каре й шикувати батальйони з порожньою серединою, він до них шверготів стародавньою військовою мовою. Він напосідався, щоб утворити регімент зо всіх тих бракон'єрів; він мав регулярні відділи, в них сержанти шикувалися що-вечора в коло, щоб одержати гасло й протигасло від полкового сержанта, що проказував його зовсім потиху поручниковому сержантові, а той своєму сусідові, що казав його далі тому, хто стояв біля нього, і таким чином од уха до вуха аж до останнього. Він скинув одного офіцера, що не підвівся, знявши шапку, щоб прийняти гасло з сержантових уст. Уявляєте собі, який це мало успіх. Той йолоп не розумів, що мужики хтять, щоб їх провадили по-мужицьки, та що не зробиш касарняних людей з лісових. Так, я добре знаю того Буленвільє.
Пройшли скілька кроків, кожен думаючи своє.
Тоді знов розпочалася балачка.
— До речі, чи стверджується те, що Дамп'єра вбито?
— Так, капітане.
— Перед Конде?
— В Памарському таборі. Гарматним ядром.
Буабертело зітхнув.
47
