— Тепер, коли я повідомив тебе про свій ультиматум, — сказав він, — не ворушися. Залишайся тута, лихий плазуне. Ти розумієш, що я не маю часу бавитися тим, щоб убивати тебе. Плазуй собі по землі, співгромадянине моїх зношених черевиків. А краще вмирай, все однаково це доведеться зробити. Ти довідаєшся тоді, що твій піп казав тобі лише дурниці. Йди у велику таємницю, мугире.
І він сплигнув з амбразури в залю першого поверху.
— Тут нічого не видко, — промовив він.
Шант-ан-Івер корчився й стогнав, конаючи. Радуб повернувся.
— Тихо! зроби мені втіху й мовчи, несвідомий громадянине. Не приплутуй мене більш до своїх справ. Я нехтую тим, щоб добивати тебе. Дай мені спокій.
І, хвилюючись, він устромив руку в волосся, все ще поглядаючи на Шант-ан-Івера:
— Ех, ти, щож я робитиму? все це добре, але-ж я тепер беззбройний. Я мав два постріли. А ти вкрав їх у мене, худобино! Та ще цей собачий дим, що так страшенно їсть очі!
І, зачепивши своє розірване вухо, скрикнув: — Ай!
А потім казав далі:
— Ну, що ж ти маєш з того, що забрав у мене вухо? Про мене, краще мати менше цього, ніж чого иншого, це ж тільки оздоба. Ти мені також подряпав плече, але це нічого. Здихай, хлопе, я вибачаю тобі.
Він прислухався. В підвальній залі був страшенний галас. Бій зробився ще лютіший.
— Там внизу все добре. А все ж вони вигукують: «хай живе король» Вони здихають благородно.
Він спіткувся на свою шаблю на підлозі. Він підняв її й сказав Шант-ан-Іверові, що вже не ворушився й був майже мертвий:
— Бачиш ти, лісова людино, для того, що я хотів зробити — шабля це все одно, що нічого. Я беру її тільки з приязни. Але мені потрібні мої пістолі. Щоб тебе
335
