— Пане, — мовив він до старого, — все готове. Ми тепер приковані до своєї могили, ми не поступимося. Ми в полоні або в ескадри, або в підводних скель. Або віддатися ворогам, або втонути у виру, иншого вибору нам немає. Ми маємо єдину можливість, — вмерти. Битися краще, ніж потопати з кораблем. Мені більше подобається бути застреленим, ніж втопленим. Для смерти я волю вогонь, а не воду. Але вмерти — то наша справа, а не ваша. Вас вибрали принци. Ви маєте велике призначення керувати вандейською війною. Не буде вас, то може й монархія загине; отже, ви мусите жити. Наша честь у тому, щоб лишитися тута, ваша — в тому, щоб вийти звідси. Ви, пане генерале, залишите корабля. Я вам дам чоловіка й човна. Якось примудрившись, можна доплисти до берега. Ще не розвиднилося. Хвилі високі, море темне, ви втічете. Часами, — втікти, то — перемогти.
Старий поважно нахилив свою сувору голову на знак згоди.
Граф дю Буабертело підніс голос.
— Салдати й матроси! — гукнув він.
Увесь рух спинився і зо всіх боків корабля обличчя повернулися до капітана.
Він казав далі:
— Цей чоловік, що є між нами, заступає короля. Його довірили нам, ми повинні його зберегти. Він потрібен французькому тронові; за браком принца, він буде, принаймні ми так сподіваємося, за проводаря у Вандеії. Це великий військовий офіцер. Він мав прибути до Франції з нами, треба, щоб він прибув туди без нас. Врятувати голову, то — врятувати все.
— Так! Так! Так! — закричали всі.
Капітан провадив далі:
— Він теж наражатиметься на великі небезпеки. Дістатися до берега не легко. Треба було-б, щоб човен був великий, щоб пуститися у відкрите море і треба, щоб він був малий, щоб вимкнутися від ескадри. Справа
70
