дюни. Очевидячки не слід було гаятися на тому освітленому верху.
Може він вже й так був там занадто довго; верх дюни був єдине місце зо всього краєвиду, що був на видноті. Коли він був унизу і в темряві, то звільнив крок.
Він простував у тому напрямку до хутора, як накреслив був, гадаючи, очевидячки, що там буде безпечно.
Всюди було порожньо. То була пора, коли не буває перехожих.
За кущами він спинився, зняв плаща, вивернув куцину вовною догори, знов зав'язав коло шиї свого плаща, це було лахміття, зав'язане шнурком, і пішов далі.
Було місячно.
Він дійшов до перехрестя двох доріг, де стояв старий камінний хрест. На підставці хреста видко було білого чотирьохкутника; то, правдоподібно, була така сама афіша, як та, що він тільки що прочитав. Він підійшов до неї.
— Куди ви йдете? — спитав його якийсь голос.
Він озирнувся.
В кущах був чоловік, високий на зріст, як він, старий, як він, — сивий, та ще в гіршому лахмітті, як він. Сливе зовсім подібний до нього.
Той чоловік спирався на довгого кия.
Чоловік знов сказав:
— Я у вас питаю, куди ви йдете.
— Спочатку скажіть, де це я? — спитав він спокійно, сливе погордливо.
Чоловік одповів:
— Ви в маєтності Тані, і я тут жебрак, а ви тут пан.
— Я?
— Так, ви, пане маркізе де Лянтенаку.
96
