ГЮБЕТА. Нема нічого легчого. Пошліть до нього вашого служку Астоліо сказати, що ваша високість призначає йому побачення в палаці на таку то годину.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я зроблю це, Гюбето, але чи схоче він прийти?
ГЮБЕТА. Увійдіть у палац, ваша високість. Мені здається, що він зараз прийде сюди з своїми гульвісами, про яких була річ.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Вони й тепер вважають тебе за графа де Бельверана?
ГЮБЕТА. Вони вважають мене за Еспанця з голови до пят. Я їх найкращий друг. Я позичаю їм гроші.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Гроші? На віщо саме?
ГЮБЕТА. Пробі! Щоб їх мати. До того-ж, справжній Еспанець мусить бути крутієм, що не боїться вхопити чорта за хвіст.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О, Боже! Не допусти мого Дженаро до якого лиха!
ГЮБЕТА. З цього приводу, сіньоро, мені спадає на думку одно спостереження.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Яке саме?
ГЮБЕТА. Треба, щоб хвіст у чорта був добре причеплений, прибитий і припнятий, аби не одірвався, бо є дуже багато охочих сіпати його.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ти при всіх нагодах тільки смієшся, Гюбето!
ГЮБЕТА. У кожного своя вдяча.
