ся по своїх обістях та огородах під голим небом. Деякі зажиточнїйші прятали згарища, пильно звозили будівляний матерял та спішили ся, щоби ще перед зимою поставити яку таку хату, де би могли перезимувати.
Миколови Кудличови дуже тяжко приходило навіть подумати про будівлю нової хати. Старий Кудлич довгий час боров ся зі смертию; треба було батька зайти, доглянути та поратувати; — а все тото у чужій хатї; і тїсно і нїяково і не сьміливо; а ще троє своїх власних дїточок і голих і босих і голодних. Кілько тої зими Микола натерпів ся, один Бог знає.
За довгих двайцять недїль підвів ся старий Кудлич з постелї. Але який страшний; — голова гола, твар оббряскла, — а очі? очі заплющені не бачать божого сьвіта. Микола, глянувши на старого батька, мимоволї заплакав тихцем у куточку, схиливши ся так, як схиляє ся береза зрошена каплями роси.
Ще три роки жив слїпий Кудлич; найстарший внук Стефаньо водив старого улицями міста до знакомих і родини. А старий, затиснувши, чи в лїтї, чи в зимі високу, на завісах, смушову, сиву кучму, держачи ся двома пальцями рамени хлопця ішов згорблений та питав ся все:
— Стефаню, а де ми тепер?
Малий хлопчина, дрипчучи босими ногами, відповідав старому:
— Ми біля Гриця Сенети або коло Мотя, або коло слїпого Боруха.
За тих три роки склїтив Микола якось хату. Кілько заходу, працї, жури перенїс за той час і Микола і старий! Не було гроша готового, лише ще довги; Микола мусїв заставити найкрасшу та найлїпшу
