Цю сторінку схвалено
Ані один не був живий. Згинуло їх трийцять-шість.
Впоравшися з тою роботою, кинулися ми до двох лодок, щоби їх не віднесло море, яке зачало буритися. Я побіг до одної лодки, а Пятась до другої. Та якеж було моє здивовання, коли Пятась раптом завив не своїм голосом, упав на дно човна, а потім почав скакати, наче божевільний. Я прибіг до нього і глянув у човен. Там лежав звязаний чоловік, не білий, але з диких, старий, ледво живий.
— Що тобі, Пятасю? Хто це? — питав я здивований.
— Батько! Батько! Мій батько!
