до ніг кулї гарматні і спустив в море. Опісля клякнув на помості і змовив “Отче наш” за душу бідних потопленників.
Тепер глядїм що нам може принадобити ся!
— А чи є в тебе право забирати чуже добро — почув я голос совісти.
Очевидно що є — відказав я сам собі — та-ж море і так розібє при першій грозї судно. Вже краще, що я єго заберу, ніж мають ті скарби потонути в морских хвилях.
Так до роботи! не гай даром часу, бо не знаєш, як довго ще сприяти-ме погода, треба нею поки-що покористуватись.
Поперед усего справив ся я до каюти капітана, та ледви торкнув двері, коли се почув відти жалібне скавулїнє пса. О! найгарнїйша музика не врадувала би мене так, як голос того вірного зьвіряти. Відчиняю двері і ось великий, чорний псиско прискакує втішно до мене і ласить ся, покручуючи хвостом. Погладив я пса і кинув єму кусок сухара, котрий він став заїдати з великим вкусом.
Даром глядїв я за паперами і дневником корабельним — нїчого не найшов, либонь ратуючі ся забрали їх зі собою. В каютї капітана висіла прегарна збруя: дві стрільби, пара пістолїв, ніж, порошниця, торбина з кулями. Сей вид прямо очарував мене, бо від семи літ обходив ся я тільки нужденним луком. Схопив я пістолю, відчинив вікно і вистрілив, щоби нагадати собі гук і приміненє оружа.
Го! го! панове Караіби! тепер вже я вас не бою ся, зась від мене, бо жартувати не знаю і при першій нагодї навчу вас розуму.
Відтак побіг я до місця, де корабельний тесля звик ховати свої причандали. О Боже! чого тут нема! сокири, пили молоти, гвіздє, долота, клїщі. Які непомірні скарби!
— Але мій любий! — закликав я по часови — зваж іно, як станеш усе обзирати, то і ніч наспіє, налетить буря і ти як скупар зі скарбами підеш рекінам на поживу. Ну-же до працї! живо а розсудливо! Пригожих річий тут безлїч але чей під паху їх не заховаєш і не попливеш з таким тягаром. Подумай, як усе те перевести на остров.
Хтось глядячи на усе з боку, взяв би мене за божевільного, бо тягом балакав я на голос сам зі собою, але радість так пере-
