чати пишним обідом, бо оба ми: я і Пятниця, придбали в нїм дві дорогі нам людини: я Европейця а він батька.
Хлопець не чув ся на радощах: сьпівав і підскакував невпинно, та попри те сповняв усї свої занятя як найточнїйше. Радість додавала єму сил, припинала крила.
По обідї повкладав я своїх гостий, поручив Пятници догляд над ними, а сам пішов і собі на супочинок. Але довго не міг заснути — раз - у - раз ставали перед очима події дня й усї подробицї, що лиш зведеної борби з дикими. Від тринайцяти лїт, як замешкав я остров, зросло нинї число єго жителїв у четверо, а хоч невеличке, за те замітне було ріжноманїтностию народностей і віроісповідань. І так: я був християнин і приналежав до костела єпископального, заведеного у нас в Анґлії за часів короля Генрика VIII[1]. Пятниця ісповідав мою релїґію, але був Караібом — єго батько також Караіб, та й ще поганин людоїд — а Европеєць Іспанець був католиком. Про те ріжниця релїгій і народностей нїраз не мішала найкрасшим відношеням поміж жителями острова, і не було нам чого бояти ся усобиць і війн релїгійних.
Другої днини скоро сьвіт позабирали ми заступи і пішли з Пятницею на боєвище, щоби погребете вбитих Караібів. За поворотом застали ми наших гостий, як прохожували ся внї загороди з опунций, котра за одинайцять лїт виросла в високу, густу, непроходиму, стінку. З Іспанцем бесїдував я по портуґальски, а знов Пятниця був товмачем між мною а своїм батьком. Оглянули ми сподом ціле ґаздівство; старий Караіб не бачив ще з ро-
- ↑ Генрик VIII, анґлїйский король — панував від р. 1509—1547. Він завів так званий костел анґлїканьский або єпископальний, котрий, задержавши по части устрій католицкий, не узнав одначе голови папи римского. Король в представителем найвисшої власти сьвітскої і духовної разом.
