сенько по лїсї, а за той час чорт подїравив нам човен і ще трем поскручував голови. І що тут тепер дїяти?
Капітан так і горів ударити на бунтарів, але я єго здержав, бо у темрявах могла борба зле покінчити ся для нас, і міг котрий з наших від рушницї полягти.
Коли ми так тихцем розговорювали, керманич, головний проводир бунту, попав у велику трівогу: кликав раз по раз товариців бунту, попав у велику трівогу, став рвати на собі волосє, плакав і ломив руки.
Вже довше ніяк було вгамувати капітана, тим то і поручив я єму підповзти з поручником до керманича і з сим наперед покінчити. Небавки найшли ся они трицять кроків від гільтая. Серед нічної глуші залунали нараз два сильні вистріли. Від першого погиб керманич, другого з бунтарів зранив поручник так тяжко, що в годину і сей дух спустив.
Гук стрільнї і стогін ранених були кличем до бійки — всі разом вдарили ми тепер на стрівожену голоту. У темряві не мав ворог спромоги почислити наших сил, а луна, що широким відгомоном кріпила наші голоси, обманула єго зовсїм. Хіснуючись хвилевим острахом ворохобників, приказав я матросови Робертсонови, щоби наклонив своїх товаришів піддати ся нам на ласку - неласку.
Тома Сміс! — крикнув моряк — здайте ся сейчас, а то град куль засипле вас, сараки!
Чи се ти, Робертсоне? — спитав стрівожений Сміс.
Я, старий драбе! твій товариш з душею і тілом, спутаний як ворот якора. Ті чесні панки, (чорт би їм голови поскручував!) держать мене мов у клїщах. Кажу вам, злодюги, відкиньте оруже, бо за часок і так попустите їх з рук, як вам кулї голови розчереплять.
Поплескав я Робертсона по плечи за таку розумну річ, а для підбадьореня подав ему флящину руму.
Кому маємо піддати ся? — почув ся знов дрожачий голос Сміса.
Кому? ще питає кому! Випули баньки, слїпцуне! Чи не бачиш пядесять стрільцїв, котрих ґубернатор острова віддав під начальство капітана? Далї! ниць до землі, драбуги! керманич вже пішов до кума люцифера. Уіль Фрай саме віддає
