і Ґонзалєс не хотїли оставити замку, їм отже поручено сторожу кріпости і арсеналу.
Бразилїйцї взяли ся закладати плянтациї, анґлїйскі хлібороби повибирали собі поля, теслї обрабляли дерево, кравцї з жінками шили одежу і білє, — словом незвичайний рух закипів на пустім до недавна острові.
З початком мая повернув щасливо висланий корабель і привіз анґлїйського пастора з жінкою і донькою і старенького католицького сьвященика. З Іспанцями прибуло 13 осіб, між сими пять членів родини, наконець з Анґлїї приїхало трох жонатих мужиків з дітьми, чотирох парубків, стельмах, столяр, двох ткачів, пивовар, слюсар, римар хірурґ, котляр, гончар і другі ще ремісники і кольонїсти з родинами так, що населенє виносило тепер: Англичан 110, Іспанцїв 31, Бразилїйцїв 12, Караібів 8 — отже разом 161 люда. З того пять оставало в замку, а прочі містили ся в 49 домах міста, котре на мою честь прозвали Робінзонтаун[1], се-б то місто Робінзона.
Спершу мав я гадку покинути остров на весну, але прийшло ся забавити цїлий рік, бо треба було розпаювати ґрунта і завести лад в кольонїї. Доперва 26. червня 1673. р. відплив я, пращаний слезами вдячности і грімкими вистрілами замкові батериї. Одна лиш прикра подїя помрачила нам хвилю розлуки, а іменно смерть батька Пятницї, котрий на два тижнї перед тим помер.
Бідний хлопець пригноблений страшним ударом не хотїв оставати на острові і просив ся зі мною до Анґлїї.
Полишив я осаду під зарядом Дон Хуана в цвитучім станї, заосмотрену в усе, що до єї розвитку було потрібне. Рогата худоба, безроги і вівцї привезені мною, почали вже множити ся, будова місточка ішла скоро, словом — мав я надїю, що за які лїта розвине ся тут прегарна кольонїя.
Третьої днини по нашім виїздї залягла на мори зловіща тишина; через кілька годин посував ся корабель ледви замітно, та нараз попав у морску течію, котра стала єго гнати ід всходови.
Двічи матрос з коша на щоглї остерігав, що бачить землю
- ↑ town — місто.
