Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/57

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 58 —

Зразу трібував викресати огонь своїм ножем, та кременя годї було найти, а прочі всї каменї за мягкі не принадоблювали ся; прийшло ся отже сей спосіб залишити. Відтак згадав я, що Неґри зажегають огонь в той спосіб, що потирають два сухї кусні дерева так довго, аж загоріють. Стрібував я сего: витяг два грубі полїнця і тер їх без уговку трохи не цїлїсеньку годину. Дерево розігріло ся, та саме тогди не ставало менї сили — а коли по часови знов забрав ся до потираня, усе застигло і я мусїв наново починати[1]. Коли-б так який товариш до помочи, а то сам не справлюсь! Як важко відчував я тепер свою безпомічну самоту! По кількох ще даремних пробах, не вдїявши нїчого, а втомивши ся несказано, закинув я усе і пішов в лїс назбирати припасів кукурудзи, бо заносило ся на дощ, а в слоту нїяк було менї виходити.

В ночи вчув я якийсь шорох. За весь час мого проживаня на острові не подибав ще нї одного зьвіра, а таки дрож грози прошибла тепер цїлого. Чув я гомінний а невгаваючий шелест, котрий ішов нї то здалека, нї зблизька. Аж коли вибіг я з печери, густі каплї дощу пояснили менї єго причину. Вспокоєний повернув я на постїль, та небавом друга ще прикрійша обставина вирвала мене з просоня. Наслїдком зливи вода назбирала ся в печері і підійшла аж під ліжко. Почувши немилу холодежу, скочив я на рівні ноги, шукаючи на помацки сухійшого місця — але рівнїсенька долівка печери усюди однаково промокала. Наостанок подибав я кусок вистаючої стїни і тут примістив свою особу справдї дуже невибагливо і, прикучнувши, дожидав днини.

Ледви стало займати ся на сьвіт, і дощ трохи попустив, почав я глядїти за причиною нїчної купели. Зразу думав, що скалистою стелею не може вода затїкати, а з надвору хиба такой не заходила. Та ось на превелику журу побачив я в стели печери широку закалу, крізь котру вода цюрком переливала ся до салї моєї палати.

Треба сему доконче зарадити — та як? Найперше промів я воду з мешканя, вживаючи на ту цїль мітли, котру зробив з віток


  1. Дикі знають і без помочи другого самі зажегти огонь. Правда, що они много дужші від Европейцїв і вміють до сего брати ся. Взявши два куснї неоднакового дерева, мякше і твердше, потирають сесе з великою силою по першім, аж огонь займеть ся — Або роблять в однім полїнї отвір, встромлюють в него друге полїно і крутять ним обома руками дуже скоро невгаваючи, доки не стане горячим до жару.