шаючи іно в горі отвір, де прикріпив широку плетїнку до перевішуваня через плече. Так мав я тепер в що набрати поживи хоч би і на довший час. По сїм нїчо вже не спинювало мене пустити ся в дорогу.
Другої днини скоро світ натягнув я капелюх і личаки, перевісив через плече торбу з пізанґами і кукурудзою, забрав у руки спису і так пустив ся на обзорини острова.
Простував в напрямі східнім здовж берегів, щоби не відбити ся від печери і мати все море на оцї.
Зразу дорога була дуже прикра: місцями лїс густїв незвичайно, а лїяни і другі пялуни спиняли в походї так, що приходило ся витинати їх ножем. Та по часови став лїс рідшати, і я пішов на простору леваду, вкриту травами, а сям і там густими кущами. Дивовижне якесь зїлє поклало ся по долинї. Била його узловаті, повзучі, попутані, сторчали від землї, що трохи на них не упав. Безлїч багряних цьвітів вкривало гиля. Щоби їм краще придивити ся, сїпнув я ростинку з землї, а ураз з нею вирвав кілька бульв, завбільшки доброго пястука. — Чи не пригожі они на їду! подумав собі. Трібую, бр! скус солодкаво-нудкий, відразливий — либонь отруя! Гарно угостив би я себе зараз у почину вандрівки. На щастє поганий скус остеріг мене заздалегідь.
Опісля довідав ся я, як мало вмію з ботанїки. Були се батати, ростини посвоячені з повійками. Їх бульв сирих їсти не можна, але по увареню чи спеченю визирають як бараболї, суть жовтаві і солодкаві, пригадують скусом печені каштани.
Відкинувши бульви спішив я дальше. На кінци долини побачив я кілька струнких пальм. Серце застукотїло в менї живійше, бо се були кокоси, котрих від часу побігу з Салє не доводилось менї нїде стрічати. Росли доволї високо, але для мене не було се нїчим; звик на кораблях спинати ся по найвисших щоглах і реях. Вмить був я вже на пальмі і скидав в низ великі кокосові оріхи.
