мно було його слухати. Герінгтон не звернув на нього ніякої уваги, бо давно до нього звик. Та й до того Герінгтон не був винятком. Вона так само мучила всіх своїх коханців. Але ж красуня вона була в цю хвилину: вуста її розтулились, обличчя пашіло від кусючих поцілунків морозу, а в очах світилася та звабливість, що лише жіночим властива очам. До неї лащились собаки, а передовий, Вовчий Зуб, ніжно поклав їй довгу морду на коліна.
— А якщо я виграю? — домагався Герінгтон.
Вона поглядала то на собаку, то на коханця.
— Ну, що ти скажеш, Вовчий Зубе? Якщо він справді буде сильним чоловіком і пред'явить свої папери, чи вийдемо ми заміж за його? Ну, що ти скажеш на це?
Вовчий Зуб нащурив вуха і загарчав на Герінгтона.
— Дуже холодно, — раптом додала вона з жіночою непослідовністю, підвівшись на ноги й підтягуючи упряж. Ії коханець уперто дививсь на неї. Ще з першої хвилини їхнього знайомства вона ним керувала, як хотіла, але це йому ще більше наддавало терпеливости.
— Гей, Вовчий Зубе! — гукнула вона, скочивши на сані: — Вйо!
Герінгтон стежив очима, як летіла вона вниз шляхом до Сорокової Милі. На роздоріжжі, там, де шлях проходив через річку до Форта Кудагі, вона спинила собак і обернулася.
— О, містере Ледащо! — гукнула вона йому. Вовчий Зуб каже, що коли вийдете переможцем, тоді я — ваша дружина.
Незабаром пішла поголоска, і люди на Сороковій Милі, що раніше закладалися, кого з двох коханців вибере Джой Моліно, тепер
