вона, але від цієї думки скам'яніло їй серце. О, ні, все краще їхня зневага. Вона була вперта жінка, сильна духом. Загнавши свою здобич у саму середину, вона повинна її приголомшити, хоч буде там місис Епінґвел, чи не буде!
Але тут м-с Епінґвел повелася дивно.
Ось, нарешті, та Фреда — подумала вона, — та танцюристка і згубниця чоловіків. Та жінка, що не пустила її до своєї господи. Вона враз відчула її наготу, наче сама була на її місці. Може в ту мить вона скорилася саксонському звичаєві не битися з беззбройним ворогом, а може гадала, що такий вчинок дасть їй більше переваг в боротьбі за цього чоловіка. Мабуть, те й друге вплинуло на неї. Так чи сяк, а повелася вона дуже по дивному:
Тоді саме, коли почувся дзвінкий, тремтячий від злости голос м-с Мак-Фі, і Фреда мимоволі обернулась, м-с Епінґвел теж повернулась, зняла маску й вклонилась.
Промайнула хвилина, що здавалася вічністю; жінки дивились одна на одну. В одної очі горіли, виблискуючи, як метеори. Вона була готова стати до бою, наперед відчуваючи зневагу, глум і образу, на які наразилася, — прекрасне вулканове жерло, що в йому клекотіла гаряча лава. Друга стояла цілком спокійна. Очі її були холодні, ясні. Стояла свідома своєї гідности, самовпевнена, байдужа, непохитна — статуя, вирізьблена з холодного мармуру. Не визнавала тої прірви, що розмежовує їх, і не споруджала мосту, не сходила з височини, — держалася просто як рівна з рівною, як жінка з жінкою. Це до божевілля доводило Фреду. Вона ж була і розумом і вихованням не гірша за ту другу жінку, а тому могла пірнути аж на глиб душі її, збагнути її цілком, читати там, як у книзі.
