Сказати коротенько, місис Сейзер промайнула в Давсоні, наче метеор. Вона приїхала на-весні, собаками, на санях, з франко-канадськими вояжерами; проживши з місяць розкішно, вона, тільки-но скінчився льодохід, подалася річкою вверх. Лише чоловіками заселений Давсон ніяк не міг зрозуміти цього поспішного від'їзду, і чотириста жильців його засумували, відчувши себе самотними, аж новина про викриття золотих рудокопалень у Номі розпорошила старі вражіння, що поступилися місцем для нових. Бо ж Давсон зустрів був місис Сейзер дуже гостинно. Вона була гарненька, чарівна та ще й удова до того. Тим то й вона відразу придбала собі цілу низку адораторів: ельдорадських королів, урядовців та менших синів, що шукали пригод і пожадливо нашорошували вуха, почувши шелестіння жіночої сукні.
Інженіри-гірняки шанували пам'ять її чоловіка, покійного полковника Сейзера. Синдикати й головні його представники з побожністю згадували всі його діла, бо ж він був відомий рудокопальний діяч. Шанували його у С.-Штатах, а ще більш у Лондоні.
Для всіх було загадкою, чому з усіх на світі жінок, оця саме жінка надумала приїхати до цієї країни.
Але жильці північні практичний нарід; вони
