Вона впала на землю і, заливаючись слізьми, обняла його коліна.
— І ви ж любіть мене! Ви любіть мене! Пожалійте мене! Скільки я за ці довгі роки, чекаючи, вистраждала й витерпіла. Ви собі й уявити не можете!
Він нахилився й підвів її на ноги.
— Слухайте, — промовив він, відчиняючи двері й допомогаючи їй вийти на свіже повітря. — Цього не може бути. Не за нас одних лише доводиться думати. Ви повинні поїхати звідси. Бажаю вам щасливої дороги! Вас чекає важка праця, коли ви доїдете до Шістдесятої Милі, але у вас найкращі на світі гребці, і ви проїдете безпечно. Чи скажете ви мені прощай?
Вона опам'яталась, але дивилася на нього безнадійно.
— А якби… якби Вінапі… — вона завагалась і урвала.
Він угадав невисловлену думку й відповів:
— Так, навіть і в цьому випадку! — і додав: — це цілком не можливо! Про це не треба й думати!
— Поцілуйте мене! — промовила вона тихо, прояснівши на лиці. Тоді одвернулась і пішла геть.
— Здіймайте табор, П'єре — промовила вона до човнаря; він, один з усіх, не спав, чекаючи на м-с Сейзер.
— Нам треба їхати.
При світлі багаття його спостережливе око примітило на її обличчі якесь горе, але він поставився до її наказа, як до звичайнісінької на світі речи.
— Гаразд, мадам! — погодився він.
— А куди поїдемо? В Давсон?
— Ні, — спокійно відказала вона. — Проти води. До Дайї.
