Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
НЕЗАБУТНЄ.

Фортюн-Ла-Перл біг глибоким снігом, спотикаючись, плачучи й кленучи свою долю, Аляску, Ном, картярство і людину, яку проткнув ножем.

Гаряча кров замерзала йому на руках; страшна картина ще стояла в очах: людина, що схопившись за край стола, поволі спускається на землю; розкидані фішки й карти, раптовий жах, що опанував усіх, і тоді напружена тиша; круп'є, що зупинились на півслові, завмерлий брязкіт жетонів, злякані обличчя, довгий, затяжний момент мовчання. А далі страшне ревище, що жадало крови й помсти; воно бігло за ним слідом і сполохало все місто, звідкіля він утікав.

— Всю нечисту силу випустили з пекла, — сам до себе, глузуючи, промуркотів він і знову впірнув в якусь пітьму, прямуючи до берега.

Порозчинялись двері, заблищали вогні з хатів, з шатрів і з танцювальних залів повибігали люди, приймаючи участь у погоні. Людський галас, собаче виття вражали його слух, і він ще швидче біг. Що сили, біг далі.

Поволі гомін позаду затихав. Погоня змінилась лютістю на невдале й безцільне шукання.

Лише одна тінь не відставала від нього; озираючись назад, він бачив, що вона то виринала на безкраїй сніговій поляні, то зовсім зникала в чорній пітьмі, зливаючись з тінню хатини, або перекинутого на березі човна.