— Але-ж прокляті вони свині. Мені кортить повернутися і ще кого-небудь із них відрядити на той світ, — свині вони. Хай ще буде одна славна різня, і тоді покладу кінець цій паскудній справі. Прожити все життя, боячись за свою шкуру… а ну його до біса оте життя, воно мені вже остогидло! — Він, як непритомний, спинився, пригнічений своїм безнадійним розпачем. Урі Брем скористався з цього моменту.
Був він людина не красномовна. Не було в житті його промови довшої, ніж оця, хіба що та, яку промовив пізніше та в иншому місці.
— Тому я й згадав про свою хатину. Я вас там так гарно заховаю, що вас ніхто ніколи не знайде. Харчів у мене досить. Инакше ви ж не зможете нігде заховатися. Собак немає у вас, тай взагалі нічого немає. Море замерзло. Ст.-Майкель — найближчий від вас пост. Посланці рознесуть звістку про вас по всіх усюдах. Те-ж саме буде з перевозом коло Анвіку, — отже жадної надії на порятунок. Поживете трохи в мене, поки все це розвіється. Вони всі про вас забудуть через місяць, а може й того менше. Захопляться паничним стремлінням в Йорк, та й ще може чим; тоді можна буде вам іти слідом за ними, під самим носом, а вони цього й не помітять. Я маю свій власний погляд на справедливість. Коли я берегом біг слідом за вами із Ельдорадо, то зовсім не мав на думці видати вас вашим ворогам. Мій власний погляд нічого спільного не має з їхніми поглядами.
Урі Брем раптом зупинився, побачивши, що вбивця виймає з кишені молитовника. При жовтавому світлі полярного сяйва стояли вони на морозі, поскидавши шапки й рукавиці і руки поклавши на священу книгу.
