Він рішив протягом всієї ночи ані на хвилину не змикати очей. — Ще не встиг заховати свої пять фунтів золота, і воно лежало в шухлядці стола, що приходилася йому як раз у головах. Проте, хоч як він змагався, а таки заснув з душею пригніченою тягарем свого золота. Не заснув би він оце несподівано такий знервований, не прийшов би до нього демон сомнамбулізма, не пішов би другого дня Джім Кардеджі промивати золото.
Вогонь у печі марно змагався з темрявою і, нарешті, зовсім погас. Тимчасом крізь мохом шпакльовані щілини пробивався мороз і вихолодив хатину. На дворі собаки вже позатихали і поскручувалися клубком на снігу, мріяли про песій рай, чудові краї, де вдосталь лососини, і де нема ні погоничів собачих, ні господарів. Матрос спав, як убитий, а Кентові ввижались примари, і він перекидався з боку на бік. Так, опівночі, він раптом поскидав з себе ковдри і встав з ліжка. Характерно, що Джекоб Кент, не запаливши світла, проробив усе, що було потрібно, в чорній темряві. Заплющивши очі, може тому, що була темрява, а може тому, що боявся побачити страшний рубець на щоці свого гостя, він відсунув шухлядку, де були набої, набив добре рушницю, не розсипавши пороху ані трохи, щільно притовк набої затичкою, потім поклав усе на своє місце і знову ліг спати.
Тільки світанок залізно-сірими пальцями торкнувся пергаментної шибки, Джекоб Кент прокинувся. Спершись на лікоть, відкрив скриньку, де були набої й поглянув туди. Те, що він побачив, чи те, чого він уже зовсім не бачив, справило на нього особливе вражіння, як-що прийняти на увагу його нервовий темперамент. Він поглянув на людину, що спала на долівці і,
