Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/94

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

заперечую; кажу, що не знаю. Так от давайте надумаємо, куди б нам скермувати…

— А чорт би тебе взяв! — перебив Кент злісно, переймаючи його вимову. — Я вже сам скермую, куди треба. А ти сиди собі і не ворухнись, а то зараз же до Мойсея на той світ виряджу.

— Ради матери моєї…

— Хай її бог милує, якщо вона любить вас.

— А що ти там робиш? — матрос якось зарухався, а той уже й рушницю до лоба приклав. — Тихо мені! А то як рухнешся, то тут тобі каюк!

Важко було Кентові вправитися з матросом, він ні на мить не відривав рук від рушниці. Але колись він був ткачем, і тому швидко сплутав матросові руки й ноги. Потім виволік його з хатини й поклав під стіною, з боку річки, щоб звідти міг придивлятися за ходом сонця.

— Можете собі думати до дванацяти годин, а там…

— Ну, що?

— Тоді я вас відряжу на той світ до чорта в пекло. Хіба, що признаєтесь; тоді вас помилую, аж доки прибуде кінна поліція.

— Що це таке справді? Я ж не винен, чистий, як ягня, а ви збожеволіли, чи що, що намагаєтесь мене забити. Ах, ти старий проклятущий розбійнику. Ти…

Джім знову засипав Кента лайкою й прокляттям, що аж перевершив самого себе. Джекоб Кент виніс стільця й сів, щоб зручніше було слухати. Вичерпавши всі комбінації, весь свій словник, матрос заспокоївся й глибоко замислився; очі його невідступно приглядалися до сонця, що, на його думку, пересувалося дуже швидко, аж до непристойности.

Собаки його, здивовані, що їх так довго не