ці і він пізнаватиме її по зеленому ліхтарю. Але й ми не в тім'я биті. Я завжди був за червоне.
День був ясний і морозний, але хмари заслали небо, ніч настала тепла і темна; ніби бралося на сніг. Термометр показував п'ятнадцять під нулем, а на Клондайську зиму це дуже тепло. За кілька хвилин до півночі Смок, облишивши Шорті з собаками за п'ятсот ярдів вниз по річці, сам пристав до тих, що мали взяти участь у перегонах на ділянку черга три. Сорок п'ятеро їх чекало, щоб рушити за тим скарбом, що його Сайрус Джонсон покинув у мерзлій землі. Кожен ніс шість віх і важкий дерев'яний молот і був зодягнений в «парку» з темно-сірого дебелого демікитону.
Лейтенант Полок у великій ведмежій шубі стояяв і при світлі багаття дивився на свого годинника; до півночі ще бракувало одної хвилини.
— Будьте напоготові, — сказав він, підіймаючи пістоля у правій руці і дивлячися на годинника, що його він тримав у лівій.
Сорок п'ять відлог одкинуто було назад. Сорок п'ять рук скинули рукавиці і сорок п'ять пар мокасин міцно уперлись, у витоптаний сніг. Так само сорок п'ять віх віткнуто було у сніг, і стільки ж молотів піднялося в повітрі.
Гримнув постріл, молоти впали. Сайрус Джонсон втратив свої мільйони. Щоб уникнути безладдя, лейтенант Полок вимагав, щоб найнижчу центральну віху забивали спочатку, а потім південно-східню; і так всі чотирі боки, включаючи сюди і верхню центральну віху на дорозі.
Смок, поставивши свою віху, посунув далі разом з першими дванадцятьма. По кутках горіло багаття, і коло кожного стояв поліцай з списком у руці і перевіряв імення тих, що пробігали. Кожен мусів назвати своє ім'я і показати своє обличчя. Було це для того, щоб віхи не було поставлено за когось іншого.
В першому кутку поруч з Смоковою віхою фон Шредер поставив і свою. Молоти ударили одночасно. Коли вони забивали, ззаду набігли ще інші, щоб один в одного перейняти шлях, вони бігли прожогом, штовхались і збивалися в юрбу. Протиснувшись через натовп і назвавши своє прізвище, Смок побачив, що барон зіткнувся з
