Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його в нівець, була на початку їжа. Надмірна праця вимагала надмірного харчувавня, а шлунок його не звик був до такої величезної кількости сала та грубих, дуже шкідливих, темних бобів. Кінецькінцем його шлунок перестав травити, і протягом кількох день біль та роздратуваня, та ще й голод мало не звалили його з ніг. І аж тоді настав той радісний день, коли він міг їсти, наче ненажерлива тварина і з голодними, як у вовка, очима просити ще їжі.
Перетягши свою кладь через гирло Каньона, вони змінили свій план. Через Протоку дійшла звістка, що біля озера Ліндерман до останнього повирубувано всі придатні на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та іншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, покинувши решту клади на Кіта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом з Кітом, і обидва вони несли кладь пліч-о-пліч. Час минав, і на верхах випав перший сніг Якщо зима застукала б по цей бік протоки, то довелось би сидіти тут цілий рік. Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати м'язів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремні, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплечних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ремнях, а ще п'ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій — вкладені один в один дорожні казанки.
Але тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівніший, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася до долу, а платня за переноску підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів з того боку не доходило ні словця, дарма, що добре вони знали, що ті мусіли валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.
Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Вони запросили тридцять центів з фунта, щоб перенести це до верхів'я Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Але як-ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежою та дорожнім
