— Він служить мені і — я гадаю — мусить коритися моїм наказам, — зауважив Стайн. — Шорті, беріть цей мішок на берег.
Шорті скорився. Спреґ сидів у човні, тремтячи від холоду. Кіт, не одержуючи ніяких наказів, не робив нічого, радіючи одпочинкові.
— Човен сам по собі не зніметься з мілини, — промрукав Кіт.
— В чому річ? — сердито буркнув до нього Спреґ.
— Я розмовляю сам з собою. Це моя звичка. — відповів він.
Його господар суворо глянув на нього. Він посердився ше кілька хвилин, а тоді поступився.
— Витягніть, Смок, мого мішка, — звелів він, — і поможіть розкласти багаття Ми не вирушемо тепер до ранку.
Другого дня так само віяв вітер. Озеро Ліндерман було ніщо інше, як вузька гірська розколина, повна води. Вітер з гір крізь цю розколину віяв не рівно: часом дужими поривами, часом стишуючись до звичайної сили вітру.
— Якщо ви дасте мені керувати, то гадаю, що мені пощастить одштовхнути човна, — сказав Кіт, коли всі налагодились вирушати.
— А ви розумієтеся на цьому? — запитав його Стайн.
— Побачите, — відповів Кіт і мовчки сів.
Вперше за життя своє він працював за гроші, але добре затямив собі дисципліну. Слухняно та жваво він брав участь у загальних даремних спробах знятися з берега.
— А як ви думаєте зробити це? — задихано і жалібно, промовив Спреґ.
— Сядьте та чекайте спокійно, поки вітер на хвилинку ущухне, а тоді гребіть з усієї сили.
Хоч як проста була ця думка, але він перший її висловив. Спочатку добре налягли на весла, а тоді прип'яли ковдру до щогли замість вітрила і попливли по озеру. Стайн та Спреґ одразу повеселішали. Шорті, в супереч своєму хроничному песимізмові, був завжди веселий, а Кіт був занадто зацікавлений, щоб почувати себе незадоволеним. Спреґ ледве витримав з чверть години біля стерна, а тоді глянув благаючи на Кіта, і той замінив його.
— У мене від напруження дуже потомились руки, — пробубонів Спреґ, виправдуючись.
— Мабуть ви ніколи не їли ведмедини? — запитав співчутливо Кіт.
