Сторінка:Джек Лондон. Смок Беллю (1948).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

цей смак сподобався йому. Але вони вчили його, як саме не треба їсти тої ведмедини. Думкою він дякував богові, що не був такий, як вони. Від почуття огиди до них він перейшов до почуття зненависти. Те, що вони уникали роботи, менш обурювало його, ніж, їхня цілковита нездатність до праці. Десь у ньому старий Ісаак Беллю та решта всіх загартованих Беллю залишили, певне частку своєї доброї вдачі.

— Шорті, — сказав він одного разу, коли, як звичайно, затрималися перед від'їздом. — Я ладен шарахнути їх веслом по голові та поховати тут у річці.

— Я також, — згодився Шорті. — Вони не м'ясоїди. Вони рибоїди, і від них, певне рибою смердить.

III.

Вони прибули до порогів. Перший був Бокс Каньйон, а кілька миль нижче — Білий Кінь. Бокс Каньйон мав дуже влучну назву. Це справді була скриня-пастка. Трапивши туди, тобі залишався тільки один шлях: — пройти до кінця. З обох боків сторчма стояли скелясті стіни. Річка тут дуже вужчала і ревла та шумувала в похмурих суточках. В божевільному стремлінні вперед вода посередині виростала в хребет на вісім футів вищий ніж біля скелястих берегів. Поверх цього хребта йшов пінявий гребінь, а навколо ненастанно клекотіли і перекочувалися хвилі. Каньйон — це було страшне місце. Смерть брала податок від шукачів золота, що пропливали тут.

Приставши до берега, де вже було десятків зо два човнів, Кіт та його сопутники пішли вперед роздивитися. Вони дійшли до самого краю скелі і глянули вниз у вир. Спреґ, тремтячи, відскочив назад.

— Боже мій! — гукнув він. — Плавець не має тут жодної надії врятуватися!

Шорті підштовхнув Кіта ліктем і в півголоса сказав:

— Ач, аж в п'ятках йому похолонуло. Б'юсь об заклад, що вони не зважуться.

Кіт ледве чув. З самого початку подорожі він вивчав незрозумілу упертість та жорстокість природи. І це видовище, що було внизу, ніби викликало його на бій.

— Ми мусимо взяти цей хребет, — сказав він.

— Коли нам пощастить, ми досягнемо берега 

— І ніколи не дізнаємося, як саме вбило нас, — сказав Шорті.

— Ви, Смоку, вмієте плавати?