вам своєї душі, я не навіки вміраю, тільки замру я і може надовго.
„Час мій настане — і знов я устану на радість, на славу новую.
Душу-ж свою розділю я тепер: половину з вітром розвію по цілому світі, другу-ж сховаю у кобзу.
Нехай-же, хто дужий, знайде тай злучить докупи обидві частини моєї душі — до того і я озовуся, устану того лиш послухає кобза моя чарівна.
Нехай же він сміливо візьме їх у безсмертнії руки, хай він заграє:
Раз перший заграє — послухає тирса.
Удруге заграє — піде луна по всім світі.
Утретє заграє — здвигнеться й каміння німеє.
Тоді-ж-то я встану з німої могили!“
Тільки промовив — душа розлучилася з тілом, душа розкололась на дві половини: на крилах могутного вітру одна полетіла, затопотіла в зеленій траві, заграла в гаях кучерявих, ревнула в Дніпрових порогах, заплакала чайкою гірко, полинула просто до моря.
Припала до хвиль говірких, розбилась на дрібні краплинки і з хвилями вкупі співає про славні колишні часи, б'є, проклинає скелі ворожі, голубить — вітає старого Дніпра.
Хижо погнались за нею чорти тай зав'язли в лісах непролазних, у темних печерях, в ревучих порогах, в німих болотах.
Янголи стали круг кобзи. Даремне душу козацьку вони викликають: в куточок забилась душа, не виходить.
Здивовані янголи тихо на крильцях легеньких знялися до Бога.
„Боже, превічний, премудрий! сталось велике диво: вмер у степу чоловік, вмер, а душі не оддав нам:
