частку по вітру розвіяв, другу у кобзу сховав, не можем ніяк ми добути тієї душі, привести у райську оселю. Що нам повелиш роспочати, Владарю Премудрий?“ І Бог повелів їм: „спустіться на землю ви, янголи чисті, візьміть тую кобзу з душею укупі, несіть її просто в ту хату, де має в сей час уродитись дитятко малеє — тією душею даруйте дитину. Спустилися янголи з неба, взяли стару кобзу на руки тай понесли до будинку, де мала вродитись призначена Богом дитина.
І вийшла козацька душа з кобзи старої назустріч дитині, вселилась у тіло маленьке.
І стала рости-виростати дитина, і в тілі дитячім всидіти нишком не вміла велика кобзарська душа: як лебідь, що чує з землі лебедів у чистій високій блакиті, ще невидимих нікому, так озивалась кобзарська душа до другої частки своєї: вітер і хвиля, щебет пташиний людські плачі будили кобзарськую думу в хлоп'ячому тілі.
І виріс той хлопець і став чоловіком
І ходить круг його здивовані люди, питають: і де се він чує? і де се він ловить ті згуки, яких ми не чуєм своїми вушима?“
Гей, не дивуйтеся люди! що чула кобзарська душа шукає по цілому світі другу свою половину. І тільки що знайде шматочок рідненький, — враз оживають слухнянії струни, могутнії згуки роблять великеє диво.
Безкраї степи оживають, козацтво гуляє, руїни встають — оновляються, чайка кигиче над степом, пороги киплять, пташка співає і гай розцвітає і чисте дівочеє серце радісно в грудях тріпоче, і сльози сумнії тихо бренять і спадають на душу.
Дивнеє диво, великії чари!
І справдиться заповіт славний: тихая тирса почула і, повная рідного співу, схилилась до Неньки-Землі.
