— Ох сестро, маленька єси, нерозумна хоч рівна на зріст ізо мною! — сказала їй старша сестра: — не сором тим клятим, не шкода дівчат молодих, що забули вони нас безщасних. Не вб'ють вони всіх нас одразу: ні, кожному смерть лиш одна на віку, а нам безталанним судилось по двоє. Всі люди, вміраючи, просять, благають, щоб ще хоч годину пожити, а ми будем плакать благати, щоб смерть дали нам раніше, а нам не дадуть! Жінки, дівчата, діди й парубки, що померли сьогодня, всі знають, якими на той світ прибудуть, а ми — не жінки, не дівчата…
Сестриці, подружки? тікаймо! Я бачу щілинку в горіщі — тікаймо мерщій із неволі! Тікаймо до вільного моря!
Схопились, дівчата, засяли, заграли їх очі, і тихо і ловко, як гірськії кози, із горниці вилізли миттю на кришу. Побачив їх місяць — сховався за темную хмару, і сад укривав їх гіллям, як бігли вони через його.
І море уже недалеке назустріч їм дихає свіжо і плеще помалу, пестливо колише на хвилях малого човна.
— Сестриці, сестриці — догоня!
— Нічого, сестричко: тут близько колодязь!
— А на що, сестрице? питається менша…
Добігли дівчата. Обіймемось, сестри! прощайте, лебідки! — сказала найстарша: — колодязю — брате, сховай нас од сорому, любий!..
Догоня вже близько, догоня добігла, шукає — нікого немає, лиш сад шепотить таємниче, а темний колодязь мовчить, не розкаже. А море чекало — чекало, розсердилось, хвилями встало, розбило і човник об камінь, а любих гостей не діждало…
Минула бурхлива година, і віки важкою ходою пройшли над тим місцем, де город стояв стародавній:
