жили, немов мотузками його обплели, сувора постать повна відваги та гніву.
— Де-б я побачив той вираз, який мені мариться в думці поясно? Сором! У нашим краю вже зовсім перевівся той образ! Мабуть таки доведеться в Спарту далеку податись.
Так розмовляє Менандр, клопоту повний, не знає й не чує, що коїться в рідному краї. Скоїлось те, що й не раз вже бувало: встряв Херсонес у завидливе око сусідам, не раз звертали непрохані гости до його з степів чорноморських. Ниньки вони налетіли, немов сарана, несподівано город кругом облягли: від кінського топоту, скрипу возів та незграбного дикого крику над городом стогін стоїть.
Замикано браму, на мурах утроє поставлено варту, старе й молоде виряжається хутко до бою. Байдуже Менандрові: так же-ж сидить, як сидів у робітні. Хиба се препинка? Хиба в Херсонесі вже війська бракує? Чи мури його не високі? Чи варвари справді зробились розумні та дужчі за греків? Нехай-же гвалтують — він праці своєї не кине. А челядь усе надбігає, звісти приносить сумні-страшні. Ось і Фалес молодий: вбіг у робітню просто, кинувсь опукою батькові в ноги.
— Нещастя, наш батьку! Гине наш город! Сила ворожа зростає! Пусти мене, батьку, на мури!
Збентежений батько дивився на сина, і очі його засяли величним вогнем.
— Сину, надіє, відрадо моя! Хай праведні боги підкреплять у правому ділі правицю твою.! Іди-ж, поспішай, офіруй свою силу рідній країні!
Віхрем помчався Фалес, а батько стояв нерухомий, і з сяючих, гордих очей мимоволі випливали непрохані сльози. Глянув Менандр і схопивсь за різець; „Ось коли викінчу дивную постать! Ось де втілитися
