заколивалася блакитна злотосяйная завіса. Заграли-загискріли вздовш і вширш по ній мінливі визерунки.
— Ось він! дивіться люди! Сам показав своє обличчя!
— „Ха-ха-ха-ха! То-ж людьми роблена тканина!“ пекельно пролунало знов.
— Бери! лови! в'яжи!
Звязали знову багатьох, а невловимий голос луна то тут то там.
Хвилюється гаптована завіса таємничо, леліє безліч привидів по ній і кожна прагнуча душа сповнилась предчуттям.
— О, дай нам, появи нам чудо!
— „Чудес нема!" гукнуло од порогу.
Всі голови на голос повернулись: і знов нема, а навкруги новітнє сталось: зо стін святі злиняли, вгорі у бані мріє безвість, з кадил та вівтарів не янголи злітають, а дим чадний та попіл…
Заголосив народ.
— Жерці, явіть його! нам страшно! одхиліть завісу, явіть його! І в запалі тремтючими руками вхопили недоторкану завісу і на двоє святую розірвали…
За нею — не було нічого.
Лиш голая стіна…
Одна стіна, без вікон, без дверей, без образів й хварб, сліпа, нерушна, безодмовна…
Жах запечатав людські очі і вуста, скував рухи і тіло, уп'явся в серце пазурями.
Знадвору-ж чується вже зблизьку іржання коней, сурми гук і гомін військ ворожих.
— Рятуй, стіно святая нерушима!
„О ти, що за стіною! Великий, вічний, всемогущий, — спаси, спаси, помилуй нас!
— „О гляньте-ж ви, сліпці мізерні, кого ви молите!“ знов гнівний голос розітнувсь.
