Сторінка:Дніпрові хвилі. №1 (1912).djvu/6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

6

№ 1

реду дишелем і з начепляною зверх нього на товстих ремінях колискою. Мій шлях йшов од села Дібрівки, Олександровського повіту, до села Славгорода, того ж таки повіту. Попереду, на мойому шляху, лежали — велике село Покровське, слобідка Гнидина, хутір Богодар, село Миколаівка і за ними де-кілька невеличких, одиноких, одсунутих далеко од шляху слобідок та хуторів. Уся тая велика просторінь степу була колись-то частиною „вольностей“, чи хоч господарства, запорожського козацтва і належала до так званої калміуськоі паланки, се-б то, на теперешню мову, станиці, або повіту.

Степ од страшноі літньоі спеки де-инде зовсім стратив траву і через те зовсім почорнів, там, де по ньому уже пройшовся плуг; де-инде все ще був укритий травою, се-б то тирсою та ковилом, там, де плуг ще не торкався землі, але усе ж таки пожовк, вицвів і зробився зовсім безживний і сухий. Через те і коні і сами подорожні, од спеки та степового безвітря, почували себе пригнічаними і знесиляними на той час. На наше счастя, одначе, сонце потроху та помалу почало уже збиватись до західу, і міні здавалось, що ось-ось пройде година — дві, і тоді для нас настане зразу полегкість. Я сидів на деревьяній колисці, чи хоч люльці, яку навішано було на стінки брички, і злегка коливався то туди, то сюди, нахиляючись то на один бік, то на другий. Спокійне сідало і палке повітря заколихували мене. Перед моіми очима, на передній дощечці, сидів візчик, типичний „новорос- сійскій хохолъ“, білявий на масть, з довгими, уже добре посивілими, дротяними вусами, з короткою, давно неголяною, щетинястою боро-

дою, з обстриженою дуже низько, округлою головою, в широких, темного цвіту, штанях, які надіті були йому зверх білоі з мережками сорочки і педперезані сукняним, зеленого цвіту, поясом, в великих постолах на ногах і в високій шапці, не вважаючи на літню спеку, на голові.

І вираз лиця і одривчасті слова та фрази, які мій візчик, на призвище Чорний, кидав так собі, немов би мимохідь, давали міні розуміть, що я маю діло з чоловіком не аби-яким. Він давно уже обертався до мене то з одним, то з другим питанням, але я, то дрімаючи, то прокидаючись од дрімання, або зовсім нічого йому не одмовляв, або ж одмовляв, та тільки не так, як слід.

Ось перебігли ми одну балочку, там другу, тамечки третю і нарешті ускочили у велике і людне село Покровське, розкинуте повздовш правого, високого берега річки Вовчій, або Вовчих вод, і понеслись по широких, чистих і де-инде, то тут, то там, засажаних жовтими акаціями, вулицях. Ось опинились ми і коло веселоі корчми, найголовніщим показчиком якої була пуста пляшка, надіта на високу, уткнуту у соломьяну крівлю, дрючину, що злегка хиталась з-бік-на-бік од повітря і через те саме немов би закликала до себе усіх повз неі прохожалих людей.

 — Пане, а пане, що я вам хочу сказати?

 — Кажи, як що єсть що казать.

 — Ви не знаєте, як я страждаю од живота?

 — Ні, не знаю. А як що ти страждаєш од живота, то треба б тобі побувати у лікаря Циганка, він би тебе і підлічив.