Два годи терпів Шевченко таку «науку», а на-останці покинув і утік у містечко Лисянку. На цьому був і край шкільній науці Шевченковій.
У Лисянці хлопець вдався до маляра-диякона: хотів у нього вивчитися малювати, бо вже змалечку він мав велику охоту до того. Та диякон був такий маляр, як Богорський — учитель. Покинув Тарас його і пішов у сусіднє село Тарасівку. Там був маляр — дячок і вславився він образами великомученика Микити та Івана-Воїна. Оглянувши ліву руку Шевченка, маляр сказав, що він ні до чого не здатен, не буде навіть з нього шевця або бондаря. Вернувся тоді хлопець до-дому у Кирилівку і почав пасти ягнята. Але зараз виявилося, що Тарас не такий, як инші хлопці — не такі й думки були у нього та не те й робив він, що инші діти. Милійша од ягнят була йому книжка. Сидячи у полі коло череди, хлопець так часом, бувало, припаде до книжки, або так залюбується пишним світом Божим, що усі вівці та корови геть розбредуться, і тоді не малий клопіт і пастухові, і хазяям порозшукувати свою худобу. Хотів був брат Тарасів Микита приучити його до хліборобства або стельмашити, але не до душі воно було хлопцеві: не раз покине він воли у полі без догляду, а сам піде десь блукати. Оддали було його на службу до Кирилівського пана Кошица, але й там він не справлявся, а Кошіц лаяв його «ледащом». Покинув Тарас ту службу
