наче по мертвому голосить! Мій Боже милий! хоть би-жъ вінъ не такий хороший да вродливий здавався… А то трошки зблідъ на личеньку, то чорні брови й молодий вусъ наче шовкомъ ёму те свіже молоде обличчя закрасили. А очі сумні и ніби якісь горді зробились. Дві слёзи, мовъ кришталеві искорки, викотились та й зупинились підъ очима. Соромъ, бачъ, козакові заплакати, — перемігъ свою тугу бідолаха.
Оце-жъ ёго ведуть, мовъ молодого князя бояре, а сусідня дівчина Оленка, то-жъ недолітокъ, да тілько гарна жъ на личеньку, якъ та зоря Господня, вирядившись до Церкви у квітки и въ білі пишні рукава, саме мчала повні відра одъ колодязя, поспішаючи матері води до порання наносити, тоді й до церкви підбігцемъ бігти. Якъ побачила-жъ вона ёго въ такій громаді, то й відра въ неі по землі покотились. Вона ёго любила, молодого, вродливого Игната, та й рідній матері не призналась. А теперъ на ввесь кутокъ заголосила, и до вдови Загірнёі, до Катрі, на шию кинулась. Оце жъ може й пара Игнатова, бо й вінъ не видержавъ іі илачу ревного, — затрусивсь увесь и захлипавъ: не мігъ себе перемогти.
Ще жъ якъ на те, давъ Господъ ранокъ тихий, яснни да любий, літній. Колосъ у ячмені ще не палився, то соловей виспівувавъ остатні пісні своі — прощавсь изъ весною. Тутъ ёго ведуть, того Игната; тутъ ёго мати, обнявшись изъ Оленкою, голосять, а соловей на вербі, підъ той гомінъ та плачъ, ажъ лящить — співяє. Золоті хмарки наче вплинь пливуть по чистому небу. Скрізь
