Вона тілько плаче, и духъ ій захопило. Звісно материнъ плачъ!
— Хто жъ мене, паночку, догляне, хто мою старість запоможе? хлипаючи на силу промовила.
Вінъ, хоть по нашому й не говорить, а зрозумівъ іі та й каже:
— Работніка найдёшъ сабе, старуха. Ти вдова багатая.
И вона-жъ, дармо, що зовсімъ збожеволила одъ напасти, постерегла, супротивъ чого вінъ ій закинувъ.
Коли-бъ я, каже, була багата; я-бъ тебе, пане, озолотила! Оце-жъ у мене и все багатство и ввесь скарбъ, що ви въ мене забрали!
А вони окаянні все було плещуть, що Катря Загірня — багатирка на все село; ото-жъ и окружного на іі нацькували, що прижмомъ, кажуть, за душею въ неі єсть гроші. Сама ходить якъ кукла, въ церкві одъ неі ажъ світить по-міжъ людьми, а синъ у неі — мовъ той паничъ; чистий да митий, мовъ огірокъ. И хата, кажуть, у неі якъ віночокъ. То й певенъ бувъ окружний, що вона заразъ капшукъ розвяже.
— Пане мій, голубе мій! благає вона окружного (а він до голуба такий бувъ схожий, якъ підсвинокъ) — маю два волики й корову: забери іхъ до господи, а міні верни мого сина, моє сонце!
Що-то проста жінка, сказано! Ій здаєтця, окружний все одно, що той Татаринъ; а вінъ у
