— Лежала неразъ.
— Але вже не буде,— додала друга надзырателька, — менѣ здаєсь, що она ще лише разъ збудить ся, и то не на довго.
— Чи на довго, чи не на довго збудить ся, але мене вже не побачить. Вы обѣ мучите мене безъ потребы, кличете, не знати, по що. То не належить до моихъ обовязко̂въ, дивитись, якъ всѣ стари̂ бабы вмирають и кажу вамъ: я того не люблю и не хочу. Тямте собѣ, вы безстыдни̂ стари̂ опирицѣ! Якъ ще мене разъ здурите, то стережѣть ся, кажу вамъ!
И вже выходила, коли несподѣваный крикъ обохъ надзырательокъ, що станула коло ло̂жка хорои, здержавъ єи. Хора усѣла собѣ просто, якъ свѣчка, и вытягнула до нихъ руки. — Хто то? — спытала глухимъ голосомъ.
— Тихо, тихо! Положи ся, — сказала одна надзырателька.
— Я вже живою нѣколи, нѣколи не положу ся, — обо̂звалась хора. — Я хочу зъ нею говорити. Ходѣть сюды, панѣ Корні, маю вамъ щось по тихо сказати.
Панѣ Корні сѣла на єи ло̂жко, а хора хотѣла вже говорити, коли замѣтила, що обѣ надзырательки зблизились, якъ лишь могли, и надслухували. Хора попросила слабымъ голосомъ: „Кажѣть имъ выйти — скоро, скоро!“
Панѣ Корні казала имъ выйти, а конаюча говорила дальше:
— Слухайте жь! Въ то̂й само̂й комнатѣ на то̂мъ само̂мъ ло̂жку лежала колись гарна молода дѣвчина. Єи принесено ту до дому зъ окровавлеными ногами, запорошену и заболочену. Ту мала хлопця и померла.