Я єи стерегла. Хочу пригадати собѣ, въ котро̂мъ то роцѣ було?
— Ро̂къ — байка, — перервала єи панѣ Корні нетерпеливо. — Що маєшь о нѣй сказати?
— Вже я добре знаю, що маю о нѣй сказати, — воркотѣла хора, наразъ почервонѣла на лици, выбалушила очи, выпрямилась и майже крикнула: — Я обо̂крала єи. Она ще не скостенѣла, не скостенѣла, якъ я єи обо̂крала.
— Ты обо̂крала? Бо̂й ся Бога, що-жь ты забрала ѣй?
— Се! — одно, що мала. Потребувала одежи, щобы не змерзнути, и ѣды, щобы не вмерти зъ голоду, а таки сего не спродала, а носила въ пазусѣ. А се було — зъ золота и она могла тымъ о̂дъ смерти выратуватись.
— Зъ золота! И що дальше? Хто була мати? коли померла?
— Она просила се заховати и передала менѣ, бо лише я ходила коло неи. Я вже въ думцѣ вкрала ѣй се, скоро лишь побачила, и може я тому винна, що дитина помре. Може бы були лѣпше зъ нимъ обходили ся, якъ бы все знали.
— Якъ бы все знали! Ну, и що дальше?
— Хлопець бувъ такъ подо̂бный до своєи матери, що я все пригадувала собѣ єи, коли єго побачила. Ахъ, бѣдна! — а така молода — така нѣжна и терпелива! Але скажу вамъ ще бо̂льше, — чи я вамъ ще всего не сказала?
— НѢ, не сказала; лише скоро, бо буде за по̂зно.
— Мати чула, що смерть зближає ся и шепнула менѣ до уха, що єсли бы дитина жила, то прийде часъ, коли не буде потребувати соромитись на згадку о матери, найде приятелѣвъ…