— Якъ єго охрестили?
— Оліверъ. Золото, що я вкрала, було — —
— Що було? Скажи, бо̂й ся Бога!
Панѣ Корні нахилила ся въ найбо̂льшо̂й цѣкавости надъ конаючою, але та вымовила ще ко̂лька незрозумѣлыхъ сло̂въ и впала на подушку.
— Добила єи! — замѣтила одна надзырателька, коли панѣ Корні выходила.
— И нѣчого не розповѣла, — сказала панѣ Корні и выйшла такъ, якъ бы щось звычайне стало ся.
Коли таке дѣялось въ домѣ убогихъ, Фажинъ сидѣвъ скуленый и задуманый при слабо̂мъ, курно̂мъ огни въ своѣй давно̂й норѣ, то̂й само̂й, зъ котрои Нансі вывела Олівера. При столѣ за нимъ сидѣли майстеръ, Чарль Бетсъ и Томъ Чітлінґъ и грали віста. Майстеръ гравъ и все выгрававъ, хочь бы и яки̂ карты до̂ставъ въ руки. Чітлінґь плативъ, и дивувавъ ся, що Докінсови такъ „карта иде“, и сказавъ, що єму нѣчо „не приходить“. Чарль Бетсъ засмѣявъ ся голосно, а Фажинъ глянувъ на него и замѣтивъ, що Томъ мусить дуже рано встати и „о̂дбити ся“.
— Такъ, ты мусишь рано встати, — сказавъ Чарль — отже не скидай на но̂чь чобо̂тъ и насади потро̂йни̂ окуляры.
Докінсъ слухавъ зъ фільософічною ро̂внодушностію, якъ єго хвалили, и рисувавъ крейдою на столѣ плянъ вязницѣ въ Нюґетъ.